Авгієві апщаги

Вєчєр в хату.

Сьогодні я спав да паслєднєва, бо автостопна поїздка серйозно підкосила нєжного і домашнього мене. Я прокинувся, коли всі вже обідали. Тарєлка з мюслями пакоілась в мене на колінах поки я їв, бо ми з Васєй живемо в таком срачє, шо уравєнь «хлєв» був пойдєн кілька тижнів тому з космічєским успєхом. На столі (на обох столах), на стільцях і підлозі не було місця, шоб даже бумашку кинуть, а в мене аж тарєлка, ну куда її. Ще трошки і треба було б прикладати серйозні зусилля, щоб відкрити двері в нашу кімнату, бо там все нахрєн засипано бутилками, упаковками з-під їжі і кульочками. Особливо кульочками. По самі ноздрі, пацани. Тому я вирішив, шо після ранкового душика (в 15.30) треба прибрати.

Викинувши все, шо погано лежить, запихнувши всі речі, які поміщались в тумбочки, в ці ж самі тумбочки подумалось, шо треба устроїть ще й бальшую стірку. Вася сходив за жетонами (я дасіхпор фігєю) для стіралки і ми запакували її до атказа. Здавалось, шо вона щас почне кашляти, як та пєчь із мультіка, в яку парєнь натолкав дрова і тісто.

Цікавий факт

Отетат люк (не скайуокєр) нашої стіралки на поверсі дуже-дуже туго закривається, прям крайнє тіжол і сложен. Навіть пацикам вроді мене треба впертись двома ногами чуть лі не в стінку позаду себе, а руками в цей люк і прілажить сілу, равну 0.9 гємарроя, шоб закрити його. В мене після цьой апєрациї по закритію стіралки кровь із глаз пачті хлєщєт тугими струями.

Але це якось допомогло мені заімєть безкоштовний півасік, хоч я його і не люблю. Дівчина із сусідньої кімнати (Ізабелла, на сікундочку) якось зустріла мене, коли я заносив стірку і попросила їй допомогти, бо стіралка не закривається. Тобто ви панімаєте уравєнь? Вона настільки важко закривається, шо деякі люди думають, шо вона не закривається вапщє. Я закрив цю дічь прям з розгону, аж кафєль тріщав, а Ізабелла (капєц) така: «Дякую, з мене півас, я живу в такій-то кімнаті єслішо. Якшо захочеш піти кудись в паб чи клубєц, то тока скажи». Я так і не зрозумів, це мене вперше в житті цепляли за допомогою стіралки, чи це Ізабеллі треба було так сильно пастірать вєщі, шо вона була готова на всьо. Непонятно.

Далі я нарешті сходив в мєсну качалку, де ти маєш роззуватись перед входом в зал. Тобто навіть не в сам зал, а перед столом адміністратора, якай взагалі не розуміє англійську. Це чєртовскі странно, ти стоїш в курткє, з рюкзаком і в носках...

Пояснюєш чуваку на всіх відомих мовах, шо тобі треба взяти палатєнце. Зелене палатєнце, яке, бляха, прям за твоєю спиною, мужик, ну сабєрісь. Ну, йооомайо. Ну, я ж показую. Нє, не вода, нє. Рушнік. Тауел. Полот'єнце. А він дивиться на тебе, наче він дуже умний і взутий, а ти туже тупий і в носках. Карочє, купив абанімєнт і буду тепер практікувать спєціальний курс "мова жестів в спортзалах для мущін в носках".

Щас я сижу в кімнаті у К, сьорбаєм чай і говорим про жізнь і про те, чого поляки такі смішні. Цо-цо-цо, Пше-пше-пше.

Такий собі день, я знаю, но всьо же. Завтра, сподіваюсь, буде шось цікаве і смішне. Увідімся.